Kilp Vahan

22.06.16, Арарат Ахназаров

У яскравому світлі поки що теплих промінів сонця моментами поблискували напівпрозорі нитки павутини, що линуть у ледь відчутних струменях повітря, увібравшого в себе холод затремтілого моря. Одесити, відчуваючи, що вже зовсім недовго до непогожих днів, ніби домовившись, заполонили центр міста. Людські потоки завихорювалися у Міському саду, біля «Гамбринуса», на Грецькій площі і неквапливо з Дерибасівської звертали до оперного театру, а далі – до Приморського бульвару, до вічного наглядача Дюка біля сходів. А у кого вистачало спритності– і до Тещиного мосту. Можна сказати, населення відзначало негласне свято «бабине літо».

          У дворику, зліва від оперного театру, зібралася величезна юрба. Там щось відбувалося і, звісно, туди манило «роззяв», уже поївших морозиво, каву, пивко і ще чогось міцнішого на Дерибасівській. Довелося трішки поштовхатися у натовпі, поки я просувався крізь частокіл спин ...

Незважаючи на погожий день, він був одягнений у довгий, до щиколодок, плащ кольору хакі, з-під якого видно було тільки масивні черевики на «тракторі». Плащ був наглухо застебнутий під самий кадик, а із засуканих по лікоть рукавів виступали голі смагляві руки. На правому зап'ясті виблискував масивний золотий браслет. До пари браслетові на його міцній шиї з-під коміра плаща поблискував знову ж товстенний золотий ланцюг, що досить-таки туго сидів на ньому. Голова лиса, ні не голена, а по-справжньому гола. Не було навіть брів і вій. Від безволосся і «шоколадності» шкіри особливо помітними були білки опуклих великих очей на лиці. Вони немов перекочувалися по обличчю, коли він відводив погляд то на чоловіка, який сидить на розкладному стільчику, позуючи, то на великий аркуш паперу на етюднику. Прямо на асфальті були розкладені доріжкою його малюнки–портрети, виконані крейдою на товстому сірому папері. Не перестаючи малювати, моментами він щось голосно говорив до натовпу, але ні до кого конкретно. Хоча міг раптом посміхнутися комусь і довірливо перекинутися з ним парою слів.

Звичайно, південній публіці до масті такий собі «театр одного актора» та ще й під відкритим небом, але стопорило люд інше. Фарби. Буяння фарб. Фонтан фарб. Ці портрети ніби говорили, ні– кричали! глядачеві – «Дивись, яким ти міг би бути, якщо знайдеш двері у мій світ». Більшість людей потрохи обходила малюнки, ніби роблячи коло пошани, і тихенько йшла з дворика в пошуках нових сюрпризів міста. Але деякий кістяк нерухомо стежив за кольоровою крейдою, між товстими пальцями майстра. Одесити – досвідчений щодо мистецтв народ і аби яке малювання НЕ затримає їх біля художника. Але тут відбувалося щось містичне. Мимо волі уявлялось, якими фарбами, вигинами передасть художник портрет нового «інопланетянина». Кумедно було уявити реальну людину таким собі прибульцем. Начебто це – він, проте і незовсім. Тому процес причаровував і «вболівальники» терпляче чекали, щоб побачити, нарешті, наскільки отриманий портрет близький до уявного – ні, не до оригіналу. Можливо, все-таки хтось «пригальмував» тут з інших міркувань, але у мене все було саме так.

З'явилися двоє добре одягнених чоловіків середнього віку, які говорили досить шумно. Один з них, довготелесий брюнет, явно зацікавився портретами і ходив, уважно роздивлявся усі малюнки. Інший, міцноскроєний шатен, стояв на місці і пускав навздогін другу непристойні жарти з приводу кожного малюнка – «Ось-ось. Глянь. Це йому екскаватор подряпав ковшем мордяку, чи що? А ось ця, ха. Що за соплі стікають по губах? Напевно, щойно»

Все було добре чутно, до того ж і художнику теж. Коли брюнет пішов видивлятися по другому колу, шатен став квапити його, мовляв подивився на мазюки і досить, нас чекають. Але тут брюнет підходить до художника і питає ціну одного з малюнків. Художник відмовляє, мовляв ці малюнки занадто цінні, тому вони не продаються. Брюнет очевидно засмутився. Тут уже поруч з брюнетом з'явився його друг. Почувши про відмову, він запевняє брюнета, що зараз про все домовиться і сам купить.

- Послухай, – звертається він до художника, – все на світі має свою ціну, ти назви число, я куплю. Якщо моєму другові так сподобався цей малюнок, я хочу подарувати йому.

- Це занадто дорого. Ви не станете платити стільки, – знову відмовляє майстер.

- Дозволь вирішити мені, що для мене дорого, а що – ні. Скільки?

- Тисяча рублів.

Шатен збентежився, і раптом виявилося, що він здатний все-таки на нормальну розмову.

- Я не хочу принижувати твоє мистецтво, може воно коштує і більше – я не тямлю в цьому нічого. Але більше чотирьохсот не можу дати.

- Ну, ось бачите, я ж казав – не продається.

Друзі йдуть ні з чим. І справді, у ті часи рублів за сорок можна було пообідати в ресторанчику. Отже, цифра була оголошена вельми пристойна.

Незабаром з'явилися дві подружки, старшокласниці. Вони в очевидному захваті від малюнків. Одна з них підходить до художника, вказує на той же портрет і теж цікавиться вартістю.

- Двадцять карбованців, – відповідає господар, – а ти не хочеш, щоб я намалював твій портрет. За ту ж ціну. Навіщо тобі чужий портрет?

- Ні, я хочу саме цей малюнок, – і зніяковілододає, – а у мене і грошей усього лише десять рубліві з копійками.

Подруга пропонує ще п'ятірку.

- Що, дасте п'ятнадцять з копійками і жаліти не будете? – вперше білки очей художника ховаються за витягнутими прищуреними повіками.

- Дамо.

- А на які бабки додому будете добиратися?

- А ми тут недалеко живемо, як-небудь пришкандибаємо.

- Ну добре, давай десятку і забирай малюнок, тільки обіцяй, що повісиш його над своїм диваном.

- Я так і хотіла зробити.

- Я жартую, вішай де хочеш, це вже твоя річ.

Дівчата йдуть, а Художник піднімає над головою червону купюру з леніним і потрясає нею – «Ось! Дівчині дали десятку, щоб вона, можливо, сходила на дискотеку, а вона купила у мене малюнок. Це для мене найдорожче!»

          Це був мій співвітчизник Ваган Ананян (він підписував свої картини так - KilpVahan), в якому я тоді не розпізнав вірменина, напевно тому, що він був уже людиною всього Всесвіту.

Іллічівськ, 22.06.2014

 

[1] Kilp – с армянского կիլպ – со снятой кожурой, лысый.