Він сказав, що намалює мене у старості і в молодості, в радості і в печалі, таким, що лається із продавцем тухлих яєць, і таким, що читає Нарекаці, коли я п’ю чай і крокую Луною, коли я люблю і коли вбиваю. І намалював.
Кольоровою крейдою, на значних розмірів аркуші паперу, було зображено фантасмагоричну особу. Зіниці вийшли вогненно-червоними, хоча насправді – карі. Обличчя моє було зафарбоване, перекреслене, пошматоване якимись неймовірними лініями найнеймовірніших квітів, немов це була топографічна карта. За лимонно-блакитним волоссям неможливо було здогадатись, чи то підфарбована голова панка, чи то поважна сивина, чи то паскудна клоунська перука на голові. Це ж треба так намалювати брюнета! Правда, в дитинстві я був білявий до того, що шкіра просвічувала на голові. І все ж це був я. Цей портрет більше схожий на мене, ніж моє реальне обличчя. Більш того, я собі здавався поганою копією. Особливо притягували очі. У них я побачив все найпотаємніше, що я відчував у собі, але не зумів побачити у дзеркалі за 15 років черезденного гоління – це був портрет моєї душі!
Тільки після того, як я повісив портрет на стіну в моїй кімнатці, я зрозумів, що йому тісно. Достатньо місця всьому – репродукції із «Сікстинської Мадонни» (така ж за розміром) і дівчаткам-кішечкам із гурту «Katz», офорту і плакату з цілим табуном коней, усім книгам, шафі і пеналу, телевізору і навіть холодильнику і цілій купі речей, проте не портрету. Куди тільки я не приміряв його – навіть на стелю! Він не піддався моїм дизайнерським фокусам, він вимагав простору. Я зрозумів, що все марно і повісив на стіні, навпроти софи, щоб видно було з ліжка. Тому в кімнаті зробилося незатишно, всі предмети немов були хаотично накидані один на одного, втратили рівновагу.
Але найдивніше було в тому, що очі на портреті змінювалися. Вони то філософствували, то лукавили, то сумували за якимись невідомими мені втратами, то мріяли про якісь дрібниці – усіх метаморфоз не перерахуєш.
Портрет жив! У нього змінювався настрій, коли до мене приходили гості. Правда, здебільшого він хмурився, мало не відвертався, як, іноді буває, намагаєшся позбутися настирливого, фальшивого попутника в купе вагона. Інший раз уважно вслухався в наші бесіди і при цьому сильно журився, немов ми кожен раз говорили не про те, про що варто було поговорити. А бувало зневіриться, піде в себе і застигне днями, тижнями, як всякий звичайний малюнок. Треба відзначити, що він дуже пожвавлювався з приходом будь-якого нового гостя, ніби з надією чекав когось – месію, який би приніс йому вивільнення.
Цю таємницю я не довірив нікому.
Мої гості намагалися або зовсім не звертати уваги на портрет, або обережно, кому на скільки вистачало такту, радили його прибрати. – Якщо хоча б це був твій портрет, – так приблизно звучав їх переконливий вирок, після чого вони почали з'являтися все рідше. Знайомий художник, а може зовсім і не художник, оцінив лаконічно,
- Червоні очі малюють у божевільних, – і геть відмовився визнати Художника як такого. Я не наважився відкрити йому, чий це портрет. Тільки мати моя не стала сумніватися у схожості. Вона сумно зітхнула, сказала
- Синку, на портреті ти такий старий, старший за мене! – В цю мить я виразно відчув свою жахливу вразливість, немов черепаха, що виповзла зі свого панцира. І я не витримав натиску.
Я згорнув портрет у сувій з мерзенним відчуттям, що згортаю себе, і поклав за тумбу припадати пилом, і почав мріяти про маєток з просторою порожньою залою з мармуровою підлогою і колонами з капітелями, де, можливо, не буде так страшно тісно і де, можливо, знайдеться місце моєму портрету. Про більше я, напевно, вже не здатний мріяти. Про більше я дізнаюся, коли розгорну коли-небудь сувій, тобто свою душу.