И окунаться в неизвестность,
И прятать в ней свои шаги,
Как прячется в тумане местность,
Когда в ней не видать ни зги.
Bonjour Monsieur Gauguin!
Зустріч з Ваганом
Моя перша зустріч з художником Ваганом сталася трохи менше 30 років тому, у 1987 році, в Одеському міському саду.
Майже 10 років тому, у 2006 році Вагана Ананяна не стало.
Коли 20 років спілкуєшся, хоч і з перервами, з таким художником , як Ваган, здається, що його має знати увесь світ.
Виявляється, що це не так.
У його рідній Вірменії його, якщо й знають та пам’ятають, то ніяк цього особливо не виявляють; його імені не прославляють подібно іменам Сар’яна, Бажбеуку Мелікяна або Мінаса Аветісяна.
У майже рідній йому Одесі його роботам не знаходиться місця навіть на виставці нонконформістів, хоча більш не конформістського художника важко собі уявити.
У Таллінні, де він жив і працював багато років, про нього пам’ятають лише друзі.
Це тим більш парадоксально, оскільки майже всі, хто був з ним знайомий безпосередньо, або знає його картини та малюнки переконані у непересічності його таланту, у геніальності його творів.
Київ, місто, де він бував, відкриває Úrbi et órbi художника Вагана Ананяна виставкою його картин та вуличних портретів під символічною назвою «Зустріч» у галереї “Дукат”, через 1його смерті.
Для мене його творчість умовно поділяється на два основних хронологічних періоди: до 1995 року та після.
Така періодизація зумовлена тим, що у 1995 році Ваган отримав страшну черепно-мозкову травму і дивом залишився живим. Залізну тверду графічність його рабіт до 95-го року змінила поступова м’яка тональність палітри з панівними червоними, коричневими, білими, але завжди теплими кольоровими акцентами.
Залишився в його роботах – на завжди, - як він висловлювався, «іконний момент», бо якщо існує сучасний іконопис, то це він і є у його найсильнішому , найбільш повному і глибокому втіленні.
Описувати роботи великого художника словами - справа неблагородна, особливо якщо їх можна подивитись, здійснивши таким чином зустріч з їх автором, тому що живопис - завжди – безпосереднє послання у часі нам, тим, що пережили автора, і нашим нащадкам, що переживуть нас.
Художника немає, але його картини промовляють до нас.
Як сказав Ваган, коли я спитав про долю його робіт:
- Картина не булка, її не з’їси до крихти.
Доброго дня, пане Ваган!
Матвій Вайсберг, художник.
26 серпня 2016 року.